Аркадій Войтюк - Тіні забутих предків

Над горою сяє зірка, чекає понеділка...
Проводжає мати сина, махає із одвірка...
Під туманом простягається вверх плай...
Щемить серце, знає правду, і нехай!.. Що

Покохав Іван Марічку,
Сплелися душі в одну долю!..
І лиш ріка, стрімка ріка,
Ревнує хвилями й руйнує
Їхню вічність...

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю сім раз на годину!
Засинає під смерекою вівчар,
Гріє душу спомин про своє дівча,
Бо покохав Іван Марічку,
Сплелися душі в одну долю!..
І лиш ріка, стрімка ріка,
Ревнує хвилями й зруйнує
Їхню вічність...

Сіяв дощ на полонині вчора й сіє нині...
Забрала ріка Марічку - обірвалось всередині...
Відлітає в прірву вівчара душа, бо так
І не знайшов Марічку у чужих очах... Так

Покохав Іван Марічку,
Сплелися душі в одну долю!..
І лиш ріка, стрімка ріка,
Ревнує хвилями й руйнує
Їхню вічність...

Над горою сяє зірка, чекає понеділка...