Onuka - Ranok

Знайшла свій перший пост з того самого дня. Цитую.
"Вам не вистачить духу нас подолати.
За нами правда, віра, Бог, світ.
Ви так дивуєтесь нашому спротиву!
Далі більше! І ніч вистоїмо. І ранок.
Ми вдома. Під обстрілами.
Я не втікатиму!
Руками розірву, скільки стане сил! До ранку!"

А далі було нове життя.
В якому змінилось все,
окрім цього зрозумілого і такого конкретного відчуття.
Вистоїмо. Почали жити в іншому вимірі.
Планувати життя - минула розкіш днів.
І світ поділився на «нормальний» і наш,
в якому життя коригується додатком «Тривога».
Де щоночі відчуття, що засинаєш востаннє.
Але мені здається, що цей наш світ - мій ідеальний і рідний.
Де я Є. Не моя тінь.
Де я навчилась керувати часом і переміщатись у ньому.
І всі ми час-від-часу прокидаємось 24 лютого.
Впевнена, що так вміємо лише ми.

Осінь та зима запам'ятались відсутністю світла і тепла.
Тепер я панічно боюсь темряви.
Коли сутеніє, мені фізично не вистачає повітря.
Та ми побачили найпотужніше світло.
В наших серцях, не в оселях.
І вимкнути його просто неможливо.
Коли перша свідома фраза твого сина:
«світло пропало»... і це моя перемога, бо вона українською.

Боляче. «Навіть землі боляче, коли вони йдуть.»
І «якщо треба пояснювать, значить не треба пояснювать»,
бо ми воюємо за волю, а вони за рабство.
Бо у них немає майбутнього, все воно у минулому.
Хотіли вкрасти наше?
А подарували - єдність, порив, хвилю і таку велику,
нескінченну і незбагненну віру в Україну!
Віру у найсміливіших воїнів, у найвідданіших волонтерів,
у народ. Єдиний, як ніколи. Це наша тектоніка.
Наші зрушення історичних плит, нашого самоусвідомлення і віри.